Стокгольмський синдром і мистецтво переговорів зі злочинцями

У 1980 році в документальному фільмі BBC розповідала про двох нью-йоркських поліцейських, які заснували школу переговорів зі злочинцями. Вони ретельно вивчили випадки захоплення заручників, у том числі й спробу пограбування банку у Стокгольмі.

“Але Свен, це ж [постріл] лише в ногу”.

Це були слова 23-річної Крістін Енмарк, однієї з чотирьох заручників у шведському банку, яких утримував під прицілом грабіжник Ян-Ерік Ульсон.

Ульсон тримав заручників другий день. І щоби показати поліції, що його наміри цілком серйозні, він збирався вистрелити в ногу її наляканому колезі по банку Свену Сефстрьому.

У 2016 році Енмарк розповіла в інтерв’ю Witness History BBC: “Ян сказав йому: “Я не пораню жодну кістку в твоїй нозі, я вистрілю туди, де не буде тяжко травми”.

Озираючись назад, вона намагалася усвідомити свою бездушну реакцію.

Вона сказала: “Я чомусь тоді подумала, що він був боягузом, якщо не дав прострелити собі ногу. Жахливо, що в мене були такі думки і що я це сказала, але думаю, це показує, що може статися з людьми, коли вони потрапляють у таку абсурдну ситуацію. Це ситуація, яка перевертає моральні принципи. Мені дуже за це соромно”.

Хоча Ульсон не здійснив свій план, Сефстрьом пізніше зізнався, що він також відчував вдячність своїм викрадачам і був змушений постійно нагадувати собі, що це жорстокі злочинці, а не його друзі.

Фото,Getty Images. Фотографи і поліцейські снайпери на даху будинку навпроти захопленого банку Kreditbanken у Стокгольмі 24 серпня 1973 року

Термін “стокгольмський синдром” приписують шведському криміналісту й психіатру Нільсу Беєруту. Ним він описував очевидно ірраціональну прихильність, яку деякі заручники відчували до злочинців, що їх утримували.

Теорія стала більш популярної через рік, коли бойовики викрали спадкоємицю власника каліфорнійської газети Петті Херст.

У 19-річної дівчини, здається, зʼявилися почуття до її викрадачів, і вона підтримала їх у пограбуванні. Зрештою її спіймали і посадили у в’язницю. За словами її адвоката, дівчина стала жертвою промивання мозку, а також стокгольмського синдрому.

У 1970-х роках нью-йоркські поліцейські Френк Больц і Гарві Шлосбергом започаткували мистецтво поліцейських переговорів зі злочинцями, які захопили заручників.

Ідея виникла в результаті невдалого порятунку заручників під час Олімпійських ігор у Мюнхені 1972 року, коли 11 ізраїльських спортсменів взяли в полон і вбили члени палестинського бойового угруповання.

У 1980 році Больц і Шлосберг знялися в документальному фільмі BBC Inside Story: Hostage Cops. Вони пояснювали, що департамент поліції Нью-Йорка створив команду для переговорів зі злочинцями через побоювання, що щось схоже може статися в їхньому місті.

Їхня ідея полягала у безпечній деескалації ситуації замість того, щоб діяти в голлівудському стилі, атакуючи нападників зі зброї.

Тактика затримки давала злочинцям більше часу для помилок і створювала простір для налагодження стосунків із заручниками, зменшуючи шанси вбивства чи поранення заручників.

Фото,Getty Images. Колишній фоторепортер Бертіл Ерікссон, який знімав захоплення заручників у 1973 році, позує поблизу колишнього Kreditbanken у Стокгольмі

До кінця 1970-х років близько 1500 департаментів поліції надіслали своїх офіцерів до Нью-Йорка вивчати практичний досвід Больца, який охоплював понад 200 випадків захоплення заручників.

Шлосберг пояснює стокгольмський синдром – або синдром ідентифікації виживання – доволі просто.

“Ми просто маємо на увазі, що коли двоє або більше людей збираються разом, вони формують стосунки – це все”, – каже він у документальній стрічці BBC.

“Звичайно, що більш стресова ситуація, то швидше встановлюються стосунки й тим інтенсивнішими вони будуть. Коли люди перебувають у кризовій ситуації й не впевнені, що станеться, люди найбільше бояться втратити розум”.

“І тоді ми намагаємось перевірити наше відчуття ситуації на інших людях, якщо вони бачать те саме й не збожеволіли, можливо, з цим можна впоратися”.

Шлосберг каже, що хоча злочинці часто дозволяють заручникам говорити телефоном із перемовниками, немає сенсу намагатися отримати від них секретну інформацію.

“Заручник розповість злочинцю все, що ви йому скажете. Вони стають свідками жахливих подій, і коли їх звільняють, будь-яку інформацію, яку вони вам розкажуть, треба сприймати з огляду на це”.

Больц розповів, що коли заручники висувають вимоги, важливо не відкидати їх прямо. “Ніколи не кажіть “ні”, але й не погоджуйтесь”, – пояснював фахівець.

Треба казати щось типу: “Дайте мені подивитися, що я можу для вас зробити, дозвольте мені спробувати”.

За словами Шлосберга, також надзвичайно важливо, щоб ситуацію під контролем тримала поліція, наполягаючи, що злочинець “буде розмоляти тільки з нашим посередником або ні з ким іншим”.

“Не буде адвокатів, матерів, священників – вони не будуть розмовляти”, – пояснює поліцейський.

“В ідеалі ти може ні з ким не говорити, поки тобі не дозволять ту людину, яку ти хочеш, але в реальності – як довго ти зможеш просидіти в цій кімнаті, не контактуючи із зовнішнім світом?”

Помилки у Стокгольмі

Під час облоги банку в Стокгольмі поліція ще не знала жоден із цих уроків. Тоді силовики припустилися низки помилок, які не трапилися б сьогодні.

Коли Ульсон увірвався до відділення Sveriges Kreditbanken, він вимагав три мільйони шведських крон, автомобіль для втечі та доставки із вʼязниці іншого злочинця.

Хоча він не отримав ні гроші, ні машину, психіатр Нільс Беєрут порадив поліції задовольнити його прохання й доставити до банку одного з найгірших злочинців Швеції – Кларка Улофссона. Поліція домовилася з Улофссоном, що в обмін на помʼякшення терміну він буде співпрацювати з правоохоронцями.

Беєрут вигадав термін “синдром Нормальмсторга” (так називалася площа у Стокгольмі, де був розташований банк), пізніше відомий як стокгольмський синдром.

Дехто вважав цю теорію спробою відвернути увагу від помилок, допущених психіатром і його колегами з поліції, поклавши всю провину на жертв.

Під час облоги між чотирма заручниками та двома злочинцями, які сиділи в підвалі банку, почав розвиватися дивний зв’язок. Причина цього були прояви доброти з боку викрадачів. А до поліції, навпаки, заручники виражали більше ворожості, побоюючись, що будь-яка спроба протистояння може закінчитися їхнім вбивством.

Харизматичний Улофссон переконав заручницю Крістін Енмарк поговорити телефоном з Улофом Пальме, фактичним прем’єр-міністром Швеції. Вона благала дозволити їй покинути банк разом із викрадачами у машині для втечі.

Дівчина сказала політику: “Мені здається, ви сидите там і граєте нашими життями у шашки. Я повністю довіряю Кларку та іншому злочинцю. Я не боюся. Вони нічого нам не зробили. Навпаки, вони були дуже добрими з нами, але, знаєте Улофе, я боюся, що поліція нападе і в результаті ми загинемо”.

Розмовляючи з BBC у 2016 році, Енмарк сказала: “Я б хотіла, щоб цієї розмови ніколи не було, тому що це була безглузда розмова. Я сиділа там і просила врятувати моє життя. Він був прем’єр-міністром. Що він міг сказати?”

Фото,Getty Images. У заручників встановися дивний звʼязок зі злочинцями

Через кілька днів утримання заручників у сховищі банку поліція вирішила пробити стелю та обеззброїти викрадачів сльозогінним газом.

Поліція кричала заручникам, щоб вони виходили першими, але вони відмовилися, вважаючи, що їхніх викрадачів розстріляють. Коли з банку виходили злочинці, вони зупинилися в дверях, щоб обійняти двох заручниць. Сефстрьом, якому раніше ледь не прострелили ногу, потиснув злочинцю руку.

Ця поведінка збентежила багатьох шведських громадян, які протягом кількох днів, не відриваючись від новин, стежили за драматичними подіями в банку.

Хоча Беєрут поставив діагноз “стокгольмський синдром”, навіть не поговоривши з Енмарк, ця теорія мала вигляд правдоподібного пояснення і привернула увагу міжнародних ЗМІ.

Нью-йоркські дослідники переговорів зі звільнення заручників Френк Больц та Харві Шлосберг розглядали цю концепцію як корисний навчальний посібник для опису міжособистісної динаміки в травматичній ситуації.

Однак, за словами доктора Аллана Вейда, канадського терапевта, який багато розмовляв із Крістін Енмарк, цей ярлик повністю спотворює досвід жінки.

У 2023 році він сказав BBC Reel: “Термін “стокгольмський синдром” має давнє коріння в європейській психоаналітиці. Але в той момент його використали, щоб змусити замовкнути та дискредитувати розлючену молоду жінку, яка чинила опір насильству, захищаючи себе та інших людей протягом шести з половиною днів, і водночас він також мав захистити поліцію”.

У 2016 році Крістін сказала, що вона вже дружить з Улофсоном, чоловіком, якого привезли із в’язниці на вимогу грабіжника Ульсона.

Доктор Вейд сказав, що під час облоги в’язень “дійсно намагався зробити так, щоб деякі люди почувалися в безпеці, і якщо ви вважаєте Кларка Улофссона просто ще одним викрадачем, вам буде складно зрозуміти, чому Крістін та інші мають позитивні спогади про нього”.

Виступаючи в подкасті BBC Sideways у 2021 році, Крістен дала відверту оцінку терміну “стокгольмський синдром”.

“Це повна маячня, якщо так можна казати на BBC. Це спосіб звинуватити жертву. Я робила усе, щоб вижити”.

Автор: Грег Маккевітт

Джерело: BBC Culture