«Вісім років чекала на можливість помститися», — командир батальйонної артилерії з позивним «Відьма»

02 вересня 2024 г., 17:03

“Зараз обстріл – КАБи. Проблеми зі зв’язком. Переносимо розмову на ранок”.

“Спробуймо увечері – зранку знімаюся з чергування”.

“Іншим разом. Потна робота – стріляю”.

Ці короткі дослівні репліки – свідчення того, як непросто спіймати для розмови бойового офіцера, командира батальйонної артилерії 241-ї бригади Сил ТрО ЗСУ Ольгу Бігарь на псевдо “Відьма”, зазначає видання “Новинарня” якому вдалось поговорити з офіцеркою. Вона з перших днів повномасштабки на передовій і за цей час встигла стати зіркою світових ЗМІ. Та завоювати неабиякий авторитет у побратимів: про це свідчить її бойовий шлях і висока посада командира.

Ольга Бігарь та її родина платять відчутну ціну за перемогу в цій війні. З першого дня російського вторгнення в лавах Сил оборони воюють мама Ольги та два рідні брати. Свого 8-річного сина Відьма бачила за ці роки щонайбільше два тижні. Але, попри це, Відьма запевняє: в армії вона нарешті знайшла себе.

Велика війна завадила Ользі дописати дисертацію із податкового законодавства (за фахом Відьма юристка, а ще має вищу освіту в галузі нейробіології). Бігарь керувала юридичною компанією та мріяла розробити свій законопроект щодо реформування податкової системи. Але тепер старший лейтенант Ольга Бігарь керує вогнем мінометних підрозділів та іншої арти на рідній Донеччині, ділиться бойовим досвідом із колегами з НАТО та бачить на моніторах занепадницькі настрої ворогів.

“Вісім років чекала на можливість помститися”

“Я рада, що нарешті росіяни проявили своє справжнє обличчя”, – так Ольга Бігарь реагувала на повномасштабне вторгнення у лютому 2022-го.

Бо мала на те особисті причини. Ольга родом із Краматорська, і у 2014 році сама бачила, що відбувалося на Донеччині.

eiqdiqexidqhroz

“Стрєлков-Гіркін, Бабай і вся ця чудасія – я їх бачила на власні очі. І була трохи дотична до подій, які відбувалися в Краматорську під час звільнення міста”, – розповідає Відьма.

У ті місяці, проведені у протистоянні з росіянами, яких, за офіційною версією Путіна, на Донбасі не було, Ольга почувалася “знівеченою морально”.

“Ці події можна було б порівняти зі зґвалтуванням. І та травма в мені жила вісім років, – зізнається військова. – Коли щодо тебе вчинили несправедливість, але відповісти ти не міг, бо неозброєнний, незахищений, не маєш підтримки. Тебе принизили. Твою землю просто відібрали, тебе оббрехали, і світ вірить у ту версію, яку пропагує Путін по телевізору, а ти тим часом бачиш зовсім інше – це болить”.

Боліло аж до подій лютого 2022 року. Бо тоді росіяни відкрито вступили у війну – і всім стало очевидно, що це не якийсь внутрішній конфлікт, а пряма агресія.

“Я чекала на можливість помститися усі ці вісім років, – каже Ольга. –

Моя лють вилилася в те, що я пішла служити в ЗСУ.

І коли в 2022 році мені дали можливість взяти в руки автомат та щось робити, а не просто страждати, це, звичайно, стало великим полегшенням”.

Це була не єдина мотивація для Ольги, щоб доєднатися до лав ЗСУ: вплинуло родинне виховання, знання історії України.

Відьма з теплотою згадує свого дідуся і його патріотизм: “Коли в 1991 році нарешті у Краматорську над міськрадою підняли жовто-блакитний прапор, дід вийшов на площу і плакав від щастя. Моя сім’я багато зробила для українізації в Краматорську, брала участь у встановленні першого пам’ятника Тарасу Шевченку. Бабуся з дідусем як проукраїнські активісти побудували в Краматорську першу греко-католицьку та православну церкви України”.

До ТЦК 24 лютого 2022 року родина Відьми вирушила в повному складі: мама, два брати (молодшому на той час виповнилося лише 18 років) і сама Ольга. Вони й досі всі служать – у різних родах військ: мама Ольги пов’язана з безпілотними системами, один із братів – з розвідкою, інший – бойовий медик.

Ольга ж спершу була командиром піхотного взводу, а згодом стала артилеристкою. Сьогодні вона – командир батальйонної артилерії 241-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

Освоювати артилерійське озброєння Ользі та її команді довелося фактично в бою: спочатку на Київщині (підрозділ Відьми давав відсіч ворогу на ділянці поблизу Вишгородської дамби, “рубалися” і в селищі Мощун в Бучанському районі). Після Київської кампанії Бігарь із побратимами вирушила відбивати від росіян свою малу Батьківщину, Донеччину – на Бахмутський напрямок.

“Військова служба – це про самовідданість і постійні аскези”

“Мені складно порахувати, скільки часу за ці роки ми перебували не в бойових діях. Тому що у нас дуже активний батальйон, і ми завжди виконуємо завдання на складних, гарячих ділянках. Три ротації ми працювали під Бахмутом – з різних флангів і безпосередньо в ньому, на ділянці біля Кліщіївки. Зараз ми знаходимось на іншому напрямку. Але завдання у нас щоразу стоять цікаві – справжні челенджі, – посміхається Ольга. – З кожним виїздом доводиться начатись новим прийомам і пристосовуватись до бойових дій, і кожен виїзд – абсолютно інакший, задачі перед нами ставляться складніші й складніші”.

Служба, каже Ольга, – це про самовідданість, аскези, вміння вгамувати свої емоції і охолодити свій розум. А ще – про дружбу й побратимство на війні.

“Пригадую Бахмут. Зима. Це мій другий день народження і новий рік в боях. Я живу в підвалі командного пункту і роблю вилазки на вогневі позиції до свого особового складу. Тоді були важкі бої, б/к не вистачало, інтенсивність стрільби висока. Видимість погана, спостереження слабке. Я вся на нервах – їсти й спати не можу. Четверту добу йдуть штурми, і я керую вогнем. І тільки посестра з суміжної бригади знає, як мені важко морально. Незважаючи на обстріли, моя подруга (вона – капітан, військовий психолог за фахом і має теж багато свого клопоту) разом із Балу і крафтовим пиріжком із заправки ОККО їде 17 км, щоб підняти мені бойовий дух.

Бо знає, як я люблю собак, і що такий смаколик, як пиріжечок, я точно не знайду під Бахмутом. Ми посиділи пів годинки разом, і стало так добре! Тоді ми змогли розвалити нашою гарматою ще одну точку зосередження ворога”.

Ольга Бігарь констатує: нинішня війна хоч і дуже динамічна, але все ж нагадує період Першої світової.

“Бойові дії, які ми ведемо, ближчі до позиційної війни, до рівності сторін у технічних можливостях і в доступі до технологічних інновацій: у нас щось з’являється, у росіян – натомість щось інше. І це постійні перегони озброєння та технологій. Росія має більший ресурс людський, а в нас він компенсується західними зразками озброєння. У безпілотних системах ми були попереду – Росія теж у цьому вирівнялася. І зараз уже йдеться про покращення систем боротьби з безпілотниками.

Війна дуже складна, бо йде на виснаження, а тому потрібна не лише перевага в техніці, а інтелект, військовий хист та хитрість. І коли грамотно, правильно, застосовуються інтелектуальні ресурси, технічні можливості, то ситуація на фронті більш-менш стабільна”, – свідчить артилеристка.

За її словами, робота в районі бойових дій – це постійне виснаження. І звикання організму до навантажень, і накопичення втоми.

“Щоразу тобі здається, що твій крайній виїзд був важчий за попередній. Що те, що відбувалося з вами саме в цю ротацію, саме під час цієї операції, – це було щось найскладніше у твоєму житті. Коли ти потім приїжджаєш на іншу ділянку фронту, тобі здається, що раніше були “квіточки”, а зараз починаються “ягідки”.

Але ти призвичаюєшся до цих нелюдських умов життя. Звикаєш до того, що не завжди можеш помитися, поспати, поїсти, що вихідних немає взагалі, як і нормованого робочого дня. Ти звикаєш жити у бліндажах і підвалах – із блохами, клопами, щурами. Ти вкочуєшся у цей процес, і він стає частиною твого життя, твоїм ритмом. І якщо, наприклад, раніше мені здавалося, що можливість виїхати раз на чотири дні на тимчасовий пункт дислокації – це дуже важко, то зараз я, наприклад, взагалі не маю такої можливості – я весь час живу там, де й працюю.

Коли ти призвичаюєшся жити в цьому ключі, уже досить складно оцінювати: а як воно, коли нормально? Бо тобі не потрібно нічого іншого. Ти просто починаєш це любити”.

Ольга зізнається: буває, звісно, відчуття, що внутрішній ресурс закінчується.

“Всі ми живі люди. І в кожного трапляються дні, коли настрою геть немає. Коли на фронті йде щось не так: штурми, штурми, штурми – важко. Недосипаєш, недоїдаєш, не отримуєш того, чого хотів. А потім – бах, маленька перемога. І вже все, настрій покращується, вже є ресурси для того, щоб рухатися далі”, – каже старший лейтенант Бігарь.

Три КАБи в одну хату і вивчення української мови по пральних машинах

Розповідаючи про найскладніші ситуації, які траплялися, Ольга пригадує бойовий епізод: “Листопад. На стрімі суміжників я бачу, як російські КАБи летять в район зосередження наших середніх мінометів. У мене завмерло серце: фіксую, як другий КАБ влучає в будівлю. Хлопці не дають зв’язок, очевидно, збило антену – принаймні я вірила в це і просто стискала в руках пульт радіостанції, машинально викликаючи позивний позиції. Бачу – третій КАБ летить туди ж, здіймається хмара пилу, але вибуху нема. Я не вірю своїм очам. Розрахунок із сусідньої позиції доповідає, що по наших – КАБи, “здуло” будівлю. У цей момент просто вірю, що все буде добре, але дихати важко. Одягаю бронік, щоб їхати туди. У цей час мої виходять по старлінку на зв’язок! Кажуть: все добре, підвал уцілів, вони – теж. Третій КАБ пробив фундамент і не вибухнув.

Я посміхнулася – у грудях стало легко і світло. Але суворо заборонила знімати броніки в підвалі! По орчих перехопленнях чую, як вони передають, що ціль уражена. Кажу про це своїм, а вони у відповідь скидають фотку: завдяки цьому КАБу їм винесло стіну, і тепер вони можуть працювати з укриття, не виходячи”.

Безумовно, на війні і не без гумору. Так Ольга пригадує одне з ворожих радіоперехоплень, з якого стало зрозуміло, що росіяни вчать українську мову (принаймні намагаються її зрозуміти) за… краденими в Україні пральними машинками.

Орки довго не могли зрозуміти, що означає слово “увага” – мізкували, що це за дивна така команда пішла від українців? Допоки хтось із росіян не згадав про напис на краденій пралці з правилами користування і тим самим словом – “Увага!”. Так зметикували, що “увага” – це “вніманіє”.

“Військових НАТО вражає наша універсальність”

А що суттєво додало мотивації воювати, так це нещодавнє відрядження Ольги в Західну Європу на одну з найбільших військових баз НАТО.

“Я побачила, як військові партнери до нас ставляться, як вони поважають наш досвід і охоче діляться своїм. Це надихнуло, – розповідає Бігарь. – Я працювала безпосередньо за своїм напрямком – артилерія, керування вогнем. Знайомилася з новими зразками озброєння, вивчала нові дисципліни для себе. І ми відчували це партнерське ставлення.

А наші шеврони з тризубом та українським прапором викликали справжній ажіотаж: обмінятися зі мною хотіло дуже багато військовослужбовців з інших країн.

Незважаючи на те, що я вільно спілкуюсь англійською, вони намагалися користуватися перекладачами і говорити українською з нами, виказуючи всіляку свою повагу. Це дуже цінно відчувати і бачити. І найцікавіше, що коли ми спілкувалися з неформальній обстановці з побратимами з інших країн, вони зізнавалися: “Якби ми мали можливість разом з вами воювати! Дуже хотіли б вам допомогти!” Це найвищий, мені здається, рівень відзнаки, який тільки можна почути.

Щодо практичних речей, то це не було лише навчання, а радше двосторонній обмін інформацією та досвідом. У нас є унікальні навички, яких немає в партнерів – це, наприклад, робота з різними безпілотними системами. Закордонних партнерів справді вражають наші способи коригування, аеророзвідки і спостереження за противником.

У них є свої засоби управління вогнем, які вражають нас. Зокрема, їхня модель підготовки – Wargaming, яка використовується для того, щоб розвинути стратегічне, тактичне мислення. А їм цікаво було побачити, як стандартні операційні процедури, які вони використовують, можна накласти на практику, тому що тут у нас великий досвід”.

Але найскладніше, підкремлює Відьма, – це все ж робота не з “залізом”, а з людьми.

”У колективі мусиш здобути авторитет: а це – твої дії, слова, постава, рішення. І стать тут не має значення. Ніколи солдат не піде за офіцером, який боїться вийти на позиції, який боїться приймати рішення, брати за них відповідальність.

У мене практика така: є наказ – його треба виконати. Я, можливо, виконаю його по-іншому, а не саме так, як мені вказали, отримаю результат, а відповідальність за те, як я його виконую, візьму на себе.

Ми шукаємо не шляхів, як не виконати поставлену задачу, а способи, як втілити необхідне і при цьому зберегти особовий склад.

Зі своїми підрозділами я пройшла весь бойовий шлях: від командира взводу до найвищих ланок керівництва у батальйоні. Я знаю практично кожного з них, хто на що здатен, можу їх відрізнити за голосом у рації, за кроками в лісі. Вони дуже точно, прицільно, професійно працюють. Я пишаюся своїм особовим складом, Тому що впевнена: будь-яка задача, яку я їм ставлю, буде виконана.

Те, чого ми досягли за ці роки, це високий результат. І для наших закордонних колег він вражаючий. Бо вони не розуміють, як мінометник може працювати на гарматі або на станковому гранатометі, а в нас люди це роблять – вони універсальні”.

“Ми бачимо на моніторах, які настрої панують у росіян”

Щодо настроїв у війську, то Ольга Бігарь наголошує: побратими, як і вона сама, добре усвідомлюють, що війну не можна просто зупинити – може бути або перемога, або поразка. “Заморозка” конфлікту – для нас не вихід. Тому вибір невеликий – мусимо йти до кінця.

“Коли з тилу лунають ці всі ниття і страждання про втому від війни, ми розуміємо: це є лише проявом страху. У нас, військових, до цього вже є імунітет. Щоб позбутися думок про “все пропало”, варто аналізувати те, що відбувається на Росії. Зокрема, ті відео, які знімають російські військові та їхній тил – це дуже сильно піднімає настрій. І не все так погано, як здається.

Принаймні я бачу на наших моніторах (дуже часто!) цікаву картинку: ми поранили російського солдата – і навіть не сильно. А він бере вставляє собі дуло автомата в рот і вистрілює. Або картинка номер два. Російський солдат падає, його підбили, а товариш стріляє йому в голову. Або ж він сам підриває себе гранатою. Коли ти все це бачиш, то розумієш, які там панують настрої.

А коли показуєш своєму особовому складу, як ниють орки на Росії, як вони кричать у Краснодарі, як почуваються Бєлгород і Курськ, то кращої мотивації брати дупу в руки й далі щось робити, просто не існує”.

Фотогалерея (гортайте):

Ольга Бігарь і коргі