Як в Україні працює гаражний укроборонпром

“Це – з магазину сантехніки, це – трубки теплої підлоги, а це – запчастини від дитячого квадроцикла”. Український інженер Максим показує на робота-міношукача, який щойно виявив з десяток особливо небезпечних протипіхотних мін, ретельно захованих на квітучому полі біля Києва.

Так в Україні працює “паралельний оборонпром”, пише BBC.

З початку повномасштабної війни сотні місцевих інженерів, програмістів, розробників і просто народних умільців взялися створювати з підручних матеріалів вироби для фронту.

“Гаражні” дрони, роботизовані системи, акустичні локатори вже використовуються українськими військовими. Попри те, що ці винаходи – в “сірій зоні”. Офіційно міністерство оборони не приймало їх не озброєння і не схвалювало постачання у військові частини.

Але перебіг важкої війни вносить зміни у бюрократичні процедури. Там, де великий і неповороткий державний “Укроборонпром” не встигає чи не спроможний допомогти ЗСУ, на допомогу приходять “народні зброярі”.

Їхня кількість стала настільки великою, що держава вирішила офіційно звернутись до них по допомогу.

Наприкінці квітня міністерство цифрової трансформації і міноборони оголосили про запуск першого кластеру військових стартапів від цивільних компаній – Brave1. Новачкам-розробникам обіцяють підтримку їхніх винаходів і спрощення бюрократичних процедур.

“Це дійсно війна технологій”, – пояснює таку необхідність віцепрем’єр Михайло Федоров, що очолює мінцифри. Його колега з міністерства оборони Олексій Резніков каже, що саме за рахунок технологічності зброї українці зможуть перемогти РФ, яка має більше населення і ресурсів.

“Перемогти їх можна не тільки українським духом – Brave (“сміливість” з англійської) – але й сучасними технологіями. На сьогоднішній день створення цих технологій компенсує їх переваги і надасть перевагу нам з вами”.

“Взяли дитячий квадроцикл і зробили з нього міношукач”

Чимось схожий на велику газонокосарку робот-міношукач повільно прочісує поросле травою поле на околиці Гостомеля. Приблизно рік тому тут були важкі бої між російською і українською арміями. Перша намагалась просунутись до Києва, друга – з останніх сил стримувала наступ противника.

І досі ця місцевість на Київщині остаточно не розчищена від артилерійських боєприпасів та інших вибухонебезпечних предметів, каже сапер з позивним “Бухгалтер”. Він флегматично спостерігає за роботом з дистанційним керуванням. Спеціально для перевірки цієї розробки від об’єднання українських цивільних інженерів “Інженерний корпус” на полі сапери закопали протипіхотні і протитанкові міни.

Заховали надійно. З першого разу навіть самі військові не можуть пригадати, де смертоносні сюрпризи. Але невеликий дрон поступово і впевнено робить свою роботу. Встановлені попереду нього виносні датчики передають сигнал на пульт керування оператору, той реагує на показники і передає команду роботу позначити фарбою місце, де, ймовірно, закладена міна.

Гачок натискає на балончик з аерозольною фарбою, на землі залишається помітний червоний слід. Одночасно механізм передає дані про GPS-розташування.

Тепер вже жива людина – професійний сапер – має підійти до цього місця і знешкодити предмет, який виявив робот-міношукач.

Перші випробовування українського винаходу проходять непогано. Робот знайшов понад 90% мін, закладених на визначеній ділянці поля. Щоправда, після 4 годин інтенсивної їзди по бездоріжжю деякі деталі машини відвалились, а військові висловили зауваження щодо точності позначення місць.

Але і військові сапери, і цивільні винахідники задоволені першими випробуваннями.

“Цей виріб, який сьогодні нам привезли, я вважаю, один з найкращих. – хвалить робота сапер “Бухгалтер”. – Оскільки він більш-менш чітко показує, де що знаходиться. Думаю, що у випадку пошкодження його також можна відремонтувати в окопних умовах. На цей час – це найкраще, що я бачив”.

Військовий не приховує: перевага таких дронів – це збереження життів і прискорення роботи. Для України, що є однією з найбільш замінованих країн, це нагальне питання.

“Людина, наприклад, проходити поле буде довго, вона втомлюється. А робот – йому батарейку поміняв і все. Людина сяде собі на стілець в холодку з пультом і сидить – а не ходить зі щупом, з металошукачем, в екіпіровці, не шукає це все. Зменшується час”.

Максим Дупак, що представляє команду розробників міношукача і водночас є його оператором, також задоволений першим тестуванням винаходу. Він каже: цей робот-міношукач – фактично конструктор, зібраний в гаражних умовах з різноманітних цивільних предметів. Він недорогий – коштує пару тисяч доларів – і практичний – може бути відремонтований в польових умовах.

За базу взятий звичайний дитячий квадроцикл. Від нього інженери взяли два шматки рами, передні колеса, задні колеса і двигун. Встановили в трубки з “теплої підлоги” три металошукачі, закріпили на сантехнічних утримувачах, поставили акумулятор і електронну “начинку”.

“Матеріал для нього можна знайти на будь-якому господарчому ринку. – каже Максим. – Все інше ми допрацювали і автоматизували. І зробили радіокерований дрон на велику відстань. За 2 км він може передавати відео, керування і телеметрію”.

Представник “Інженерного корпусу” каже, що за критерієм ціна-якість їхній виріб майже не має аналогів.

Інженери під прикриттям

Офісний центр на околиці Києва живе своїм життям, навколо нього туди-сюди сновигають заклопотані містяни. Але за стінами непримітної будівлі кипить робота. Тут команда волонтерів команди “Інженерний корпус” придумує і створює нові технологічні розробки для військових. Робить вона це у вільний від роботи час, оскільки основна сфера діяльності компанії – створення акумуляторів.

Після початку повномасштабного вторгнення “Інженерний корпус” сформувався як команда однодумців, каже один з керівників проєкту Максим Левківський.

Цивільні інженери і програмісти отримували запити від друзів і родичів у війську та знаходили технологічні рішення. Спочатку це були дрони. А конкретніше – встановлення спеціальних систем для скидування вибухівки на голови противника.

Потім завдання змінились. “Інженерний корпус” також почав займатися іншими “військовими розробками”. Левківський запевняє, що жодної комерції в цій діяльності немає.

“У нас позиція така, якщо ми побачимо, наприклад, що в тій ніші, якою ми займаємось, в якийсь момент з’явилися системні постачальники, то ми з ними конкурувати не будемо. Тому що у нас, знову ж таки, не комерційна ідея”.

Інженер каже: задача його організації – щоб ЗСУ були забезпечені “всім, що їм потрібно”.

“Якщо з’явилися потужні, системні, великі виробники, які виробляють в достатній кількості, комерційним чином – ок, то значить, добре. Значить, ми підемо закривати якусь іншу нішу, де є нагальна потреба”.

Але поки Максим, переступаючи розкидані на підлозі в цехах запчастини до безпілотників, розібрані квадроцикли і самокати, показує своє господарство. Це, окрім згаданих вище дронів і роботів-саперів, також турелі. Ці спеціальні металеві установки для кріплення кулеметів “Інженерний корпус” робить для “ловців Шахедів” в підрозділах ЗСУ.

Вони встановлюють у відкритих пікапах ці турелі з кулеметами чи автоматами – і ось бойова мобільна група готова до роботи. Інша частина винаходів, що працює на фронті, засекречена, каже Максим. Розкривати подробиці ще не час, головне, що вони допомагають ЗСУ на полі бою, зазначає він.

Розробник визнає, що українським інженерам доводиться збирати свої механізми з того, що є під рукою. Зазвичай це електронні плати з Китаю і запчастини з цивільних пристроїв.

“Розбираємо просто якісь готові системи, барахолимо їх на частини і з них перезбираємо щось нове. Або закуповуємо ті ж самі китайські комплектуючі. – пояснює Левківський. – Ну, ми в цьому плані не сильно відрізняємося від більшості команд, які так само щось створюють, проєктують, випробовують, шукають свій шлях, як забезпечити війська”.

Чому забезпеченням війська займаються волонтери, а не державні інституції, той самий “Укроборонпром”?

Керівник “Інженерного корпусу” має філософське пояснення.

“А хто така держава? Держава – це спосіб існування громадян. Ми громадяни. Ми організували такий спосіб існування, в якому частину своїх функцій для забезпечення своєї же армії ми делегували державі, частину виконуємо самі. Ми не достатньо якісно делегували це державі. Ми погано проконтролювали те, як наша держава виконує цю функцію”.

Максим каже, що їхні турелі, які вже давно використовуються в українській армії, офіційно не закуплені міністерством оборони. В громіздких і застарілих бюрократичних процедурах така специфікація озброєння просто не передбачена.

Почути ракету

Військовослужбовець 125-ї бригади тероборони Мар’ян знімає форменого кашкета і витирає чоло. Сьогодні у Львові спекотно. На своєму автомобілі він підвозить журналістів ВВС до непримітної СТО на львівській околиці.

“Подивіться нагору. Ось там знаходиться наш винахід”. На самому вершечку звичайної телекомунікаційної вишки поряд з СТО гронами висять різні антени і ретранслятори. Серед них і винахід компанії Мар’яна – акустичний програмно-апаратний комплекс зі штучним інтелектом Zvook.

На вигляд це звичайна невеличка супутникова антена, але всередині неї схований надчутливий мікрофон і електронна начинка для передачі сигналу. Річ у тім, що Мар’ян Сулим – лише рік як військовослужбовець, до того молодий хлопець був айтівцем і займався розробкою штучного інтелекту.

З початком війни, мобілізувавшись до війська, він не покинув свого захоплення. А навпаки – разом з командою однодумців став міркувати над тим, чого не вистачає ЗСУ в технічному плані для перемоги над ворогом.

На допомогу прийшла історія. В архівах хлопці виявили таку річ, як акустичні локатори. Під час Першої і Другої світової саме на людський слух покладалися військові для виявлення в небі ворожих літаків. Іншого способу просто не існувало – радіолокаційні радари тоді ще не винайшли.

Тож для виявлення ворожої авіації ставили людину з хорошим слухом, до вух якої приєднували величезні пристрої, схожі на воронки для посилення сигналу, і цей “живий локатор” виконував свою функцію на фронті чи в тилу. Згодом ця примітивна і ненадійна технологія пішла в забуття.

Хлопці зі Zvook вирішили повернути її до життя, але модернізувавши відповідно до реалій. Ще минулої весни вони почали з підручних матеріалів складати свої акустичні комплекси. Перші локатори були металеві, зараз їх роблять зі скловолокна.

Виглядають вони як одна чи дві “тарілки” або “дзеркала”, які фокусують звук на мікрофоні, що в центрі локатора. Той передає сигнал на мікрокомп’ютер.

Далі в гру вступає штучний інтелект, який фільтрує сторонні шуми, відшуковує в базі даних наданий йому звук і порівнює його зі зразком звуку польоту різних типів російських ракет, дронів і літаків.

Крім того, що система розрізняє різні типи повітряних об’єктів, зараз дослідники вдосконалюють її, щоб вона могла в автоматичному режимі відслідковувати їх шлях, тобто робити трекінг.

“Даний тип сенсора виявляє реактивні літаки і крилаті ракети на відстані 7-9 кілометрів”, – пояснює Марян. І наголошує, це велика дистанція для акустичних радарів. Команда Zvook каже, що багато часу пішло, щоб зібрати “бібліотеку звуків”. Наприклад, на перших порах система плутала мукання корів з польотом ракети. Тепер такі “фальшиві” сигнали зведені майже нанівець.

Більш того, зараз розробники працюють над тим, щоб акустичні радари виявляли не тільки повітряні, але й наземні об’єкти.

По всій Україні, зокрема і на фронті, вже працюють біля 60 акустичних систем Zvook. Але розробники кажуть, що їх має бути 600, щоб ефективно покрити територію країни.

Зараз ця акустика працює в кооперації з потужними військовими РЛС (радіолокаційними станціями) Повітряних сил. Але якщо РЛС помітні для ворога через потужне випромінення і велику вартість, то радари Zvook мало того що не мають жодного випромінення, так і ще й коштують 200-500 доларів, працюють в автономному режимі і використовують для передачі даних вже прокладені лінії телекомунікаційних систем на вишках по всій країні.

Чому таку просту, дешеву і необхідну техніку робить не держава, а волонтери?

“У держави та у “Укроборонпрому” є більше обмежень, ніж було у нас, коли ми ініціювали створення цього проєкту. – вважає Мар’ян. – Це все-таки більша гнучкість і новаторські ідеї. Як я сказав, наша команда штучного інтелекту в принципі дозволила нашому проєкту відрізнятися від усього, що могло би бути створено в Україні”.

“Нам потрібно все”

“Я не хочу інвестувати у “весільний дрон”, зроблений в Китаї. Я хочу інвестувати в справжній ударний дрон, зроблений в Україні”, – такими словами міністр Резніков звернувся до українських розробників оборонних стартапів на відкритті кластеру Brave1.

За його словами, акцент на українському виробництві – не забаганка, а вимога часу. Бо потік західного озброєння, яке зараз отримує Київ, може стрімко перерватися.

“Ми не повинні залежати від доброї волі наших партнерів”, – наголосив міністр. Хоча Резніков зауважує: державі не потрібна “сира ідея”, міноборони готове давати фінансування на серійне виробництво виробів, які вже показали на практиці свою ефективність.

Для таких виробників обіцяють “безпрецедентні умови” – їм дозволено в контракт з міністерством закладати 25% прибутку. “Безумовно, нам потрібно все”, – пояснює в інтерв’ю ВВС радник міністра оборони Олександр Дмітрієв (позивний “Тихоход”).

Він непублічна персона, але у відомстві відповідає саме за роботу з виробниками дронів і роботизованих систем. “Тихоход” погодився поговорити з ВВС і розказати, для чого українській армії “гаражні розробки” у великій кількості.

“Я знаю багатьох розробників, як ви кажете, гаражних. Є більш системні, є такі, що на початку шляху. Але їх об’єднує одне – вони хочуть нашої перемоги і свої таланти, свої можливості вони для цього використовують”.

Як продемонструвати свою розробку міністерству? Дмітрієв каже, що процедура проста, але є одна важлива умова – розробкою має зацікавитись військовий підрозділ. Якщо дослідний зразок довів свою необхідність на фронті – міноборони включиться в процес. Далі – заповнення заявки на виріб, демонстраційний показ і рішення міністра про дозвіл на дослідну експлуатацію.

І такі приклади вже є, каже радник міністра. Відвертого непотребу розробники не пропонують, запевняє він.

“Мотлохом назвати розробку можна суб’єктивно, можна об’єктивно. Але насправді мотлоху люди не несуть. Шахраїв вистачає. Але нормальні розробники мотлох до нас не несуть. Тобто ці розробки на певному рівні якості, але вони є тим, чого потребують солдати чи офіцери певного угруповання”.

Дмітрієв розказує, що, наприклад, створення українських дронів розвивається швидкими темпами. Більш того, він запевняє, що вітчизняні майстри вже створили ударні дрони кращі за іранські “Шахеди”. Щоправда, поки в недостатній кількості.

Появу українських далекобійних ракет радник міністра також називає лише “питанням часу”.

“У нас талановиті інженери, вони роблять круті речі. – каже він і загадково додає. – Але про багато що ми дізнаємося лише після перемоги. Ви навіть собі не уявляєте, скільки всього я б хотів світу розповісти. Але поки що не можу”.