Слідча Нацполіції з Маріуполя Мар’яна Чечелюк розповіла про своє повернення з полону

31 травня 2024-го відбувся 52-й обмін військовополоненими. Додому повернулися 70 чоловіків і 5 жінок. Серед них була й 24-річна Мар’яна Чечелюк. Дівчина пробула в полоні 25 місяців. Мар’яна — слідча Національної поліції України. Служила в Маріуполі в Центральному районному відділі. Наприкінці березня 2022-го разом зі своєю молодшою сестрою Аліною  потрапила до бункера “Азовсталі”. 1 травня, під час “зеленого коридору” для цивільних, молодшу сестру повернули батькам, а Мар’яну забрали у полон разом з іншими військовими через її службу в Нацполіції.

У полоні Мар’яна змогла зателефонувати матері тільки один раз й усього на кілька секунд. Але вона встигла почути, що сестра у безпеці. Вдруге дівчина розмовляла з мамою тільки 31 травня цього року. Одразу після обміну.  Про довгоочікуваний день повернення в Україну розповіли Мар’яна та її мати Наталія.

“Я не розуміла, куди ми їдемо. Думала, що нас везуть у нову тюрму”

— Скільки ви перебували у полоні? 

—  Рівно 25 місяців. 01.05.2022 я потрапила в полон, а обміняли мене 31.05.2024.

Читайте по темі: ПАРЄ ухвалила резолюцію про геноцидний намір росіян проти України

— Як дізналися про те, що вас обміняють? 

— Ніяк не дізналася. Коли ми їхали, у нас були зав’язані очі, зав’язані руки. Мені на руки повісили будівельну стрічку. Ми нічого не бачили. Ми тільки чули. Нам казали: “Голову нижче, нижче”. Ми сиділи в автобусах, і голова у нас була біля наших ніг.

Нам не дозволяли нікуди дивитися. Нас вивели з КАМАЗів, наділи мішки на голову, замотали руки і все. Ми нічого не бачили. Тільки раз виводили в якусь посадку в туалет.

Посадили в автобус. Це я для себе зрозуміла, що то був автобус. Ми дуже довго їхали. Не пам’ятаю, скільки. Але коли ми приїхали на точку обміну, росіяни сказали: “Протягуйте руки”. Мені першій зірвали цю стрічку. Я чула, як він підносив ніж, аби розрізати цю стрічку. Сказав: “Знімайте пакети та мішки з голови. І сидіть лицем до землі”.

Ми сиділи. Було дуже жарко. На нас світило сонце. Я не знаю, де ми були. Я сиджу і розумію, що мені погано.

Мар’яна під час інтерв’ю

Я звертаюся: “Гражданин начальник, дайте, пожалуйста, воды. Мне плохо”. Він говорить: “Сейчас принесу”. Він приніс якийсь стаканчик із водичкою. Я випила. І він говорить: “Лицом в пол”. І потім я чую, по кроках, що він виходить із автобуса. А поряд зі мною сидів хлопчик. Я бачила, він щось руками перебирав, хвилювався. Я сиджу, трішечки торкаюсь до нього, щоб віддати йому своє тепло і дати йому відчути, що я поряд.

Я не розуміла, куди ми їдемо. Думала, що це якийсь етап у тюрму. Тому що я дуже багато тюрем змінила за весь час полону. Чесно, я вірила в те, що мене просто перевозять до іншого закладу.

І ось тоді мені стало погано, я починала втрачати свідомість. Я підняла голову, поклала її на крісло, закрила очі, тому що сказали нікуди не дивитися. Але я трохи відкривала очі і швидко закривала.

Я не повірила, коли побачила, що висить великий банер із українським прапором. Я закрила очі. Сиджу. Опустила обличчя. Думаю: “Ні, мені здалося. Цього не може бути. Зараз буде етап. Зараз будуть специ. Зараз будуть собаки. Нас будуть бити”.

Читайте по темі: Розрив у пострілах між Україною та РФ скоротився більш ніж удвічі

Мар’яна одразу після обміну

Я знову закрила очі, нагнула голову. А мозок каже: “Подивись ще раз”. Я підіймаю голову, відкриваю очі,  у цей час я така напружена була. Думаю, зараз мені щось прилетить по голові, тому що вони побачать, що я відкрила очі. Дивлюсь, дійсно висить банер з українським прапором. Написано “Слава Україні!”.

Я думаю: “Ні, не може бути”. Опускаю очі. І мені знову мозок: “Подивись ще раз”. Я підіймаю голову і бачу, стоїть наш військовий в мультикамі і в нього український шеврон. Я повертаю голову і все. Починають текти сльози градом. І в цей момент заходить хтось до автобуса і каже: “Жінки є?”. Я кричу: “Є!”. Він такий: “Виходь, сонечко!”. І я просто біжу по цьому автобусу. Він мене обіймає. І каже: “Все, все! Ти вдома! Ти вдома”. Я, як якась дика тварина,  взагалі не розуміла, що коїться. Я була така щаслива! Він передав мене якійсь дівчинці, напевно, медику.

Нас посадили до “швидких” і повезли. Я все ще не вірила, що вдома.  Потім ми приїхали на точку, де нас зустрічали журналісти. Я переглядаю зараз відео, на якому я виходжу з цієї “швидкої”, там в мене отакі налякані очі, тому що я не вірила. Я вийшла і  мені дали прапор. Я пам’ятаю все спалахами у своїй голові: мені дають прапор, мене вітають, мені дають квіти. У мене перелякані очі і я не розумію, що я вдома.

20 хвилин тому я сиділа і говорила собі: “Так, Мар’яно, зараз ти приїдеш, зараз будуть допити, собаки, тебе будуть бити, катувати”.

Я вже готувалася до цього. Зараз видадуть робу, сфотографують мене на значок. Треба змиритися. А мене всі вітають із поверненням, а я просто не вірю. Просто не вірю!

Я не знаю, як передати ці емоції, тому що я змінила 7 тюрем. І до останньої хвилини я була впевнена, що це — етап, восьма тюрма. Я не вірила. І з цим банером. У мене цей кадр, який я бачила. Сидять хлопці, повний автобус. Ми сидимо, руки зав’язані. І як я підіймаю голову і бачу наш прапор на величезному банері. І ця фотографія в мене надовго в голові. На все життя.

— Коли були в полоні, як ви уявляли це повернення?

— Скажу чесно, взагалі не уявляла. Тому що я не вірила в те, що колись повернусь. Тому що нам завжди казали: “Вы здохнете здесь. Вы никогда не вернётесь. А если вернётесь, то только двухсотыми”. Я не вірила.

— Які плани?  Що далі? 

— Треба лікуватися. Попереду довгий шлях відновлення. І треба боротися за повернення всіх наших полонених!

Наталія Чечелюк, мати Мар’яни: “Усі ці місяці ми також були в полоні”

— Одразу після виходу з полону Мар’яна вам зателефонувала. Як це було, що чула і бачила вся країна. Поділіться, будь ласка, своїми враженнями. 

— Це був довгоочікуваний дзвінок від донечки. Ми боролися. Довго боролися. Дитину, можна сказати, вигризли з цього полону. Я вдячна всім, адже всім телефонували, писали, благали, долучали до звільнення Мар’яни.

— Як ви дізналися про те, що донька в обмінних списках? 

— Нам зателефонували і сказали, що йде обмін. І є гарні новини. Я вже розуміла, що Мар’яну обмінюють. Нарешті цей довгоочікуваний день настав! Нарешті донечка буде на території України!

Акція на підтримку полонених

Усі ці місяці ми також були в полоні. Я колись давала інтерв’ю, де сказала, що мій стан зараз — начебто мені вбили в голову цвях. Ти нічого не можеш із ним зробити. Цей біль нікуди не дівається. Ти з ним живеш. Було відчуття, що ми щось не те робимо. Ми так багато всього робимо, аби звільнити Мар’яну, і тупик.

Декілька разів таке було, що опускалися руки. Була інформація, що Мар’яну відпустять тільки після закінчення війни. А коли вона закінчиться? Хто зна? І чи доживе моя дитина? Їй була потрібна медична допомога. Коли донька вийшла з полону, вона важила 45 кг. Тобто схудла на 20 кг. Тому зараз найголовніше — лікування і реабілітація.

Дякую всім, хто нас підтримував ці два роки і продовжує підтримувати! Для нас це дуже важливо!”.

Загалом від початку повномасштабного вторгнення РФ вдалося визволити 3135 захисників і захисниць. Наразі по всій Україні тривають мирні акції на підтримку військовополонених. 

Акція на підтримку полонених

Підготувала Наталя Дєдова

Джерело:  Реальна газета