Як ритуальна мафія Києва наживається на родинах загиблих героїв і хто з нею бореться
«Це ваш син-військовий похований? А чому ж ви пам’ятника не ставите? А давайте ми вам зробимо: красивий, високий, щоб всі бачили, як ви його любите і шануєте». Приблизно так на київських цвинтарях до рідних загиблих на війні зазвичай звертаються працівники приватних бюро ритуальних послуг. Вони, як шакали, вистежують родини полеглих і нав’язують їм свої послуги за сотні тисяч гривень.
Олександр Скорик, ветеран, який пройшов «Азовсталь», вже чотири місяці працює заступником директора «Спецкомбінату» — державного комунального підприємства, що надає ритуальні послуги. Цю посаду створили, щоб військовими похованнями в столиці займався саме військовий.
Під опікою ветерана 27 цвинтарів. Своїм основним завданням Олександр вбачає боротьбу з цвинтарною мафією. Про полон і оборону Маріуполя, загиблих побратимів і їхні поховання, пам’ятники військовим і боротьбу з корупцією — у розмові ветерана з hromadske.
Військові за життя — військові й після смерті
Ми у 42-му секторі Берковецького цвинтаря. Тут ховають лише військових. Точніше, ховали раніше, бо місця вже нема.
Читайте по темі: В Одесі СБУ затримала російського агента, який шпигував за ППО
Працює техніка: біля кладовища укладають дорогу, обабіч готують місце для монумента. За QR-кодом на ньому можна буде прочитати, у якому ряду та під яким номером похований конкретний військовий. Побратимам чи відвідувачам не доведеться бігати довкола та вглядатися в кожне фото. Також тут з’явиться освітлення й камери спостереження.
Це здобуток Олександра Скорика, ветерана з «Азову», який тепер курує зміни в процесі поховання загиблих військових.
Між ділянками тепер залита моноплита, тому всі поховання однакового розміру та розміщені на рівній площині. Хрести й надгробки різнокаліберні, проте це теж лише справа часу.
«Держава від початку війни усунулася від будь-яких обов’язків щодо поховання військових, — нарікає Скорик. У нього міцна й непохитна, немов дуб, фігура. Ллє дощ, але чоловік на це не зважає. На футболці напис: AZOVSTAL. — Спершу військових ховали як цивільних, а після 2022-го постало питання: що з цим робити, бо ж бійців ховали абияк».
Кожна родина замовляла пам’ятник, вибираючи на свій смак його висоту, ширину, естетичний вигляд — тобто той ступінь пошани, на який заслуговує їхній загиблий близький. Через це виникали конфлікти. Доходило до того, що батьки судилися одні з одними.
У червні 2023-го Київська міська адміністрація вирішила, що поховання військових мають бути уніфіковані. Розробили два варіанти надгробка: плита з козацьким хрестом і плита без хреста. Їхня вартість — 50 тисяч гривень, виготовляють і встановлюють коштом держави. Родина має вибрати один з двох. Є й третє рішення: замовити свій варіант, але згідно з нормами. Держава компенсує таким родинам 50 тисяч гривень.
Постало інше питання: що ж робити з уже наявними надгробками?
«Якщо людина загинула у 2022 році і їй поставили пам’ятник, або він був на етапі виготовлення до червня 2023-го, він залишається. Треба дати цим людям спокій, дати їм спокійно ходити на могили, — вважає Олександр. — На них не повинні тиснути, погрожувати судом. Я ходив по різних високих кабінетах і пояснював: чому саме це треба зробити. Важко, з потугами, але чиновники прислухалися. Ці зміни винесуть на розгляд місцевих депутатів у вересні 2024-го».
За його словами, більшість батьків погоджуються на стандартизовані надгробки:
«Якщо їхній син одягнув форму, був військовим і захищав цю країну, він має й після смерті бути однострійним з усіма військовими. Його слід ховати як воїна, щоб у майбутньому було зрозуміло, чия це могила. Щоб шанували і її, і пам’ять про героя. Усе з часом забувається. Помруть рідні, та майбутнє покоління знатиме, що це військові, які загинули за них».
Читайте по темі: На фронті минулої доби відбулося 173 бойових зіткнень
Як ветеран «Азову», Скорик бачив приклад роботи патронатної служби цього підрозділу. Під її опікою дві бригади: власне 12 бригада Нацгвардії спеціального призначення «Азов» і 3 окрема штурмова бригада ЗСУ. У службі функціонує окремий відділ щодо роботи з полеглими та їхніми родинами.
Олександр хоче, щоб так було з кожним загиблим військовим. Чоловік заручився підтримкою декількох ТЦК та бригад і звернувся до столичної влади з проханням збільшили суму на поховання військових. Зараз вона в межах 9 тисяч на одного, а має становити не менше ніж 20 тисяч гривень.
Тяжко дивитися на злиденні поховання, де найдешевша, оббита марлею труна на 2 тисячі гривень і благенькі вінки. Має бути хоч і найпростіша, але лакована. Мусить бути лімузин, а не «газелька». Краще місту вкладатись у почесті для військового, ніж перекладати п’ятий раз бруківку. Гідне прощання з воїном — це найменше, що країна може для нього зробити.
Олександр уже має план меморіального парку, який прилягатиме до Берковецького цвинтаря. Нині землю виводять з комунальної власності. Поховання будуть там, а не за парканом, як раніше.
«Більшість з 27 цвинтарів Києва закриті, на них не ховають, — пояснює Скорик. — Є напівзакриті, де можна докласти труну чи урну до могили родичів. А з відкритих кладовищ найбільше Лісове, там є 800-метрова алея захисників. Їх кладуть по восьмеро в ряд. Колись і там місце закінчиться.
Тому я хочу, щоб у нас був меморіальний парк з плитами на траві. Люди їхатимуть на роботу, діти гратимуться, а ці могили нагадуватимуть про страшну ціну, яку українцям довелося заплатити за незалежність».
Бачив труну за 500 тисяч гривень
У заступника директора «Спецкомбінату» багато роботи. Найважчою він вважає боротьбу з цвинтарною мафією. На жаль, для декого поховання військових — лише прибутковий бізнес. Вони знають, що сім’я отримає 15 мільйонів за загиблого, тож стараються витягнути з рідних полеглого якомога більше. Що більше людей загине, то мафія багатша.
«ФОПи монополізували ринок ритуальних послуг у столиці. На комунальне підприємство, у якому я працюю, припадає в найкращому разі одне з десяти поховань. Інші забирають комерційні структури. Батьки в горі, вони на все згодні. Коли бачу космічні чеки, які виставляють цим батькам, мені боляче».
Колишній боєць описує типову схему: щойно в Києві помирає чи гине людина, про це першими дізнаються служби «102» і «103» — тобто медики та правоохоронці. Недоброчесні працівники зливають приватним ритуальним службам адресу померлого та номер телефону родичів. А ті прожогом телефонують: «Чули, що у вас горе, хочемо допомогти». І приїздять по тіло. Моментально оцінюють статки родини — відповідно до цього й виписують рахунок. Він може бути на 20 тисяч гривень, а може і на 120. Якщо послуги державного патологоанатома коштують 800 гривень, то тут зростають до 10 тисяч. Додають зберігання у приватних моргах, дорогезні труни.
Я бачив труну за 500 тисяч гривень. Вона нічим не відрізняється від труни за 50 тисяч. Іноді в чек вписують послуги, яких не надавали.
Також у морзі на вулиці Оранжерейній є дві прощальні зали, то в одній з них ці ФОПи зробили магазин і навіть під час прощання накидають людям вінки. Уявіть: тепер вихід один, через нього виносять безхатьків і військових. А черга на похорон велика, буває і 20 на день. Побратими приїхали з різних областей — сидять в автобусах, чекають».
Ветеран написав заяви щодо перевірок таких ФОПів до міського голови, голови військової адміністрації, а також у прокуратуру.
Олександру вже погрожували. Писали повідомлення та передавали на словах: «Збав оберти», «Не сунься, якщо хочеш жити».
Чоловік певен: забирати тіло з дому має лише комунальне підприємство. Це для початку. Необхідно звільнити зал у морзі на Оранжерейній для прощання та розібратися зі службами, які зливають дані про померлого мафії.
Домовлятися з ФОПами заступник директора «Спецкомбінату» не збирається, налаштований з ними боротися. У цій боротьбі він не один — має двох помічників, теж колишніх військових. Впевнений: соціальна робота несе для них усіх правильний етичний і емоційний заряд. На війні вони захищали справедливість і чітко розуміли, де свій, а де чужий. Тут так само.
Проти поховань не на кладовищі
Запитую, як Олександр ставиться до того, що військових часом ховають не на цвинтарях.
«Це порушення закону, тому я проти. Але деяким людям закон не писаний. Ховають, де хочуть. Як сказала мені одна дівчина: “Він з цими не лежатиме”», — це про військових на алеї Лісового цвинтаря. Тепер її коханий спочиває на якомусь пагорбі.
Водночас ветеран і проти почесних поховань на Аскольдовій могилі.
Пам’ятаю багатьох хлопців з Третьої штурмової, з «Азову», які поховані за нашими спинами. Це бійці не медійні, тоді не було можливості знімати їх у Маріуполі. Вони тихенько загинули, цього ніхто не бачив. Хтось посмертно отримав орден мужності третього ступеня, хтось не отримав. Вони нічим не гірші від «публічних». Можливо, у чомусь навіть кращі.
Виясняється сонце. Прапори навколо тріпочуть, торкаються обличчя й плечей. Декілька ветеранів з азовської спільноти за спинами міняють пошарпані стяги на нові. В одного з хлопців — протез ноги.
«Живучий “азовець”, не подох»
39-річний Скорик розповідає про себе. До того, як потрапити у бойовий підрозділ «Азову» у 2015-му, він був уповноваженим карного розшуку. А далі:
«Наш гарнізон постійно базувався в Маріуполі. До вторгнення їздили на різні бойові завдання в Луганській області та на Донеччині — Мар’їнка, Красногорівка, Світлодарська дуга, Широкине. Вчилися працювати на техніці в різних умовах. Бойові завдання в невеликих містечках і в полях».
Тоді війна була не така, як зараз. Хлопці, які прийшли в той час в «Азов», мали унікальну можливість «обкататися» — планомірно зростити фаховий рівень військового. Зараз чоловіки, які йдуть на війну, мають лише півтора місяця в «учебці», а потім потрапляють в тяжкі інтенсивні бої. Через це маємо такі великі втрати.
Після повномасштабного вторгнення «азовець» обороняв Маріуполь. Каже, що ворог мав велику тактичну перевагу — корабельну артилерію, авіацію, потужні танкові резерви. Олександр і сам бачив, як накочувалися колони танків з різних боків. Він розумів: питання часу, коли росіяни захоплять місто. Утім, він у Маріуполі залишився — як і багато інших, «просто виконував свою роботу». У середині квітня зайшов на «Азовсталь», а 20 травня, в день виходу в полон останніх бойових груп, його поранили.
«Це була мінно-вибухова травма. 50% тіла обпечено, великі кровотечі внизу спини й осколки в кінцівках. У мене тричі спинялося серце, перша реанімація була біля заводу. А потім я впав у кому», — рівно розповідає чоловік, ніби про погоду.
Його рятували медики Донецького опікового центру, колись відомого на всю Україну. Там ще залишилися лікарі, вірні присязі та нашій країні. Пізніше, вже в російській лікарні санітарки кидали зневажливо: «Цей “азовець” не подох, дуже живучий».
Лише тепер я наважуюся запитати про рожеві шрами на руках, які не бере засмага: «Це звідти?» — «Так».
Олександр, сміючись, каже, що йому ще «пощастило»: «Через свій тяжкий стан потрапив у перший обмін».
Це сталося наприкінці червня 2022-го. У нього частково працювала права рука, а в побратима Васі — ліва. І от удвох вони вантажили на КамАЗ побратимів без однієї ноги, без двох.
У нас були всі тяжкі, поламані хлопці, деякі лежачі з перебитими спинами. Їх везли окремими «швидкими». Коли нас доставили в Запорізьку область, побачив поранених з того боку: російські полонені йшли своїм ходом, лише один був з ковінькою. Тобто росіяни віддали найзламаніших і найнебоєздатніших, а забирати своїх таких не захотіли. Вони взяли здорових, аби знов кинути їх у бій. Я давно розумів, що війна довготривала, але тоді впевнився, що це точно надовго: росія зовсім не жаліє своїх людей.
Від найважчих наслідків поранення ветеран відновлювався понад рік.
Могила героя
Проходимося сектором. Хоча вже по шостій вечора, тут працюють робітники — цементують шматки помосту. Віддалік сміється з пам’ятника військовий журналіст Олександр Махов.
Скорик підходить до могили чоловіка з рудувато-сивою бородою — Ігоря Безоглюка (Базеля).
«Це мій інструктор, — каже Олександр. — Коли я потрапив до “Азову”, він вчив мене метати гранати та знімати чеку. Я цього не вмів, бачив лише в кіно».
Біля хреста іншої могили розвівається стяг із написом «Оленівка». Скорик розповідає, що знав хлопчину, який спочиває під цим стягом:
«Я був уже старим “азовцем”, коли він прийшов до нас з Нацгвардії. Ми займалися спортом, він підв’язався ходити за нами. Ліг жати штангу — і не може підняти. Важив до 60 кілограмів, невисокий, худенький, а штанга — 40 кілограмів.
Я й кажу: “Давай у тебе буде позивний Жим, а жати ти навчишся”. Він сів, подумав: “А що? Мені подобається!” Відтоді всіх просив його називати Жимом. Натренувався — і витискав ці 40 кілограмів. Життєрадісний, прикольний хлопець. Загинув в Оленівці й похований тут».
Я підійшла ближче, вдивилася у фото. І жар сипонув шкірою. На мене дивився мій герой, про якого писала минулої весни. Він зник після Оленівки, його шукала мама. Євген Пашнюк-Пашнєв.
Уже тоді скидалося, що все закінчиться погано: аналіз ДНК підтвердив збіг з повернутим тілом. Точніше сказати, тим, що від нього лишилося.
А от мама… мама не вірила. Вона хапалася за соломинку надії, вірила в різні історії помилок — якісь страшні, а якісь чудесні. Казала: «Боюся поховати чужу дитину та загубити свою. Я знайду свого сина».
Він похований не на рідній Херсонщині, а в Києві. Кажуть, так іноді роблять люди з деокупованих територій. Бояться: якщо росіяни знову захоплять їхній край, могили українських воїнів знищать.