Що стало причиною швидкого просування окупантів, і чому ЗСУ стали неефективні

30 жовтня 2024 г., 17:57

Аліна Ігнатенко     461     0

Що стало причиною швидкого просування окупантів, і чому ЗСУ стали неефективні

По суті, ЗСУ знову перетворились на "міні радянську армію", із "жорстким контролем та субординацією" у бойовому управлінні, особливо у ланці "батальйон-бригада", із "планомірним" та "канонічно-радянським" методом організації та ведення бойових дій, ну хіба що тепер "з дронами". 

Останнім часом мене чимало людей запитують, чому російські загарбники успішно просувається (наступає), а ЗСУ не можуть його зупинити, хоча раніше в них це виходило? Ба більше, жодного "проблиску" на якісь активні, наступальні дії ЗСУ, сьогодні, навіть, не проглядається.

Хоча, ці питання потрібно задавати не мені, але спробую відповісти, як на свій вузьколобий погляд.

Якщо коротко, й не вдаватися у різні "багатолітерні" тексти та пояснення —  то ця причина криється у короткій фразі: "... зміна усієї стратегічної парадигми війни...".

Якщо ще простіше.

Наш противник, чітко визначив те, в чому він ЗНАЧНО сильнішій за нас в цій війні, й на основі цієї оцінки, напрацював відповідні зміни у своїй стратегії, у порівнянні із початковим її етапом. В тому числі безпосередньо, у сфері планування, організації та ведення бойових дій.

1. - Значно більший ніж у нас мобілізаційний потенціал (відповідно, здатність розгорнути проти України угрупування що діє із ПЕРЕВАЖАЮЧИМИ, в першу чергу, чисельно, параметрами, у порівнянні із СОУ, як стосовно особового складу, так й стосовно основних засобів ведення війни, в першу чергу — основних типів та зразків ОВТ)

2. - Більший фінансово-економічний та промислово-оборонний потенціал, що дає можливість — якійсь час УТРИМУВАТИ й забезпечувати ПОВНОЦІННЕ функціювання такого угрупування. В тому числі у режимі Стратегічного Наступу.

3. - Зовнішньополітичний чинник (або, скажімо так, "геополітична вага"), який забезпечується не тільки фактом наявності у нашого противника ядерної зброї, а й активною успішною діяльністю його спецслужб у світі. 

Разом, це дає можливість нашому противнику забезпечувати "мінімізацію" допомоги з боку світового товариства Україні й водночас забезпечувати майже союзницькі дії, стосовно себе, з боку цілого ряду "не останніх у світі", з точки зору воєнної промисловості, держав.

У сукупності, все це й призвело до зміни підходів (стратегії) до ведення війни з боку Кремля, що й знайшло своє відображення й безпосередньо, як-то кажуть, на полі бою. 

Тобто, на оперативному/тактичному рівнях.

Від планування та проведення "глибоких, розсікаючих ударів", із просуванням у глиб нашої території, вздовж основних комунікацій, які на початковому етапі війни, закінчувались, для противника, зазвичай, перерізанням та "терором" його тилів, "обвалом" флангів й в кінцевому рахунку — розгромом та відходом його "ударних" угрупувань" на значні відстані (класичний приклад, у цьому відношенні - "Київська наступальна операція", або епічний драп його 1-ї танкової армії), до сталих позиційних форм організації та ведення бойових дій упродовж багатокілометрового фронту, із постійним та повільним наступальним тиском на українські позиції внаслідок переваги у живій силі та ОВТ, майже на всіх операційних напрямках.

Іншими словами, противник НЕ боїться обмінювати своїх людей на території, ба більше — він цього прагне.

Одночасно з цим, Україна, у особі її вищого військово-політичного керівництва (більшою мірою, звісно, військового), навпаки, чомусь вирішила позбутися вдалих й достатньо ефективних ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНИХ методів ведення війни, як це було у 2022-му та частково 2023-му роках (ну або, як це називають у західному військовому мистецтві — оперативної/тактичної доктрини ведення бойових дій) й повернулася до банальних постулатів війни "від рубежу до рубежу", згідно канонів старої, радянської "воєнної школи".

Й навіть, спланувала, організувала та провела, причому, "майже у прямому ефірі" (за яким бісом — дотепер незрозуміло), у цій канві невдалий наступ у 2023-му році, на одному з операційних напрямків. 

Й тепер, намагається, на відміну від вдалого, початкового етапу війни "обороняти кожний клаптик", саме у тій стратегічній парадигмі, яку нав’язав нам противник.

Результати цих змін, ми й спостерігаємо зараз.

Я все розумію, втрата територій погано відбивається на політичному іміджі влади та у соціально-психологічному сенсі, на стані самого населення. Особливо тоді, коли мова їде про більш-менш значні населені пункти чи території.

Але, як виявилось, відмова від асиметричних, децентралізованих форм й методів організації та ведення бойових дій, де по суті, сам процес управління скоріше нагадує забезпечення взаємодії між активно маневруючими мобільними юнітами різного виду та масштабу, в межах єдиного задуму та мети, ніж управління бойовими діями шляхом віддачі бойових наказів в стилі "піди туди й захопи те й те...", або "стояти до кінця" з достатньо "мутними" тактичними чи оперативними цілями, призвела до більш глибших змін у структурі війська ніж просто "погіршення його методології дії".

По суті, ЗСУ знову перетворились на "міні радянську армію", із "жорстким контролем та субординацією" у бойовому управлінні, особливо у ланці "батальйон-бригада", із "планомірним" та "канонічно-радянським" методом організації та ведення бойових дій, ну хіба що тепер "з дронами". 

Ну й звісно, повернулося, оце, всепроникливе - "бо, виї...буть".

Як на мене, це — помилка. Приклад?

Авдіївка, Вугледар, Селідово й далі "по-списку"...

Класика жанру — вперта оборона населеного пункту, обхід по флангах, наказ  - "стояти до останнього", майже не зворотне перерізання противником тилових комунікацій, прорив з напівоточення...

До всього цього, додаються, скажімо так  "не зовсім вдалі рішення", щодо існуючої структури війська, причому, як у функціональній сфері, так й просто в організаційно-штатному відношенні. Лише одна історія із Територіальною обороною, у цьому відношенні, чого варта. Й цей список, можна продовжувати.

Єдина спроба, вийти з цього "тупіка" на оперативному рівні, здійсненна нашим військово-політичним керівництвом протягом останнього часу —  організація та проведення "нелінійної" Курської операції, із вторгненням на канонічну болотяну територію — трохи покращила ситуацію (бо насправді вона цим літом-осінню могла бути куди як гіршою, ніж прорив противника до Осколу, падіння Вугледару та Селідова).

Однак, у загальному (стратегічному) сенсі, це не змінило ситуацію. Російське командування зуміло знайти сили та ресурси - "й туди, й сюди". Поки що...

Потрібна та сама — зміна стратегічної парадигми на нашу користь, в першу чергу — шляхом системних змін в управлінні ЗСУ, як фундаменту всіх СОУ. Хоча, звісно, й інші шляхи, наприклад збільшення обсягів військово-технічної допомоги з боку союзників — нам не завадять, м’яко кажучи.

Мене дивує, що думка про те, що, так звані "війни нового типу" НЕ ВЕДУТЬСЯ за канонами та шаблонами "операції Багратіон" 1944-го року,  ще комусь є незрозумілою.

Нас, ПОКИ ЩО, "рятує" той факт, що путінський режим, багато в чому, виявився симулякром й не таким вже "ресурсно не осяжним", в певних сферах, як йому самому здавалося.

Тому цей безперервний тиск, в стилі "дайош Берлін" насправді дається йому важкувато. Й чим далі — тим ступень важкуватості для нього зростає.

Але у сенсі, подальшого ведення війни, я б на місці нашого військово-політичного керівництва не покладався б виключно на принцип "вони здохнуть раніше, ніж здохнемо ми...", бо цей метод є ЗАЛЕЖНИМ ВИКЛЮЧНО від зовнішнього чинника, на який ми, власними силами, можемо впливати лише ОБМЕЖЕНИМ чином.

Костянтин Машовець, військовий оглядач  Групи "ІС"; опубліковано на сторінці автора у Фейсбук