Колапс у лавах РФ: понад тисячу військових 20-ї мотострілецької дивізії втекли з фронту

Документ, який опинився в розпорядженні журналістів видання, – це список “військовослужбовців, які значаться такими, що самовільно залишили військові частини (місця служби), зокрема місця виконання бойових (спеціальних) завдань” 20-ї мотострілецької дивізії. У списку – 1010 осіб, у яких зазначено П. І. Б., дати народження, військові звання та інші деталі. Документ підписаний т.в.о. начальника Волгоградського територіального гарнізону гвардії полковником Шамілем Ягудіним (його особу ми верифікували). Список складено не пізніше квітня 2024 року. Ми не публікуємо повний документ і не розкриваємо подробиці про джерело з метою його безпеки;

Журналістам вдалося отримати від іншого незалежного джерела реєстр бойового та особового складу 20-ї дивізії на весну 2022 року. 31 особа зі списку дивізії збіглася за П. І. Б. з військовослужбовцями зі списку СОЧ. Решту “сочників”, найімовірніше, додали до штату вже після весни 2022 року – дивізія була сильно недоукомплектована і на початок повномасштабної війни там було понад тисячу вакантних посад.

Журналісти “Важливих історій” також повністю верифікували особи 65 військовослужбовців, чиї дані вказані в списку. Їм вдалося поговорити з чотирма військовими дивізії (троє з них були підопічними “Ідіть лісом”, організації, що допомагає російським військовослужбовцям покинути фронт) – вони підтвердили нам, що справді пішли в самоволку. Вони також поговорили з рідними і знайомими військовослужбовців – дехто підтвердив, що їхні близькі значилися або значаться СВЧ, інші сказали, що їхні близькі вже загинули або давно значаться зниклими безвісти, і вони нічого не знають про самоволку.

38 осіб зі списку “сочників” знайшли у федеральному розшуку. Ще щонайменше 96 осіб, які збігаються за П. І. Б. із “сочниками” 20-ї дивізії, знайшлися у вироках гарнізонних судів у справах про самовільне залишення частини.

Колапс у лавах РФ: понад тисячу військових 20-ї мотострілецької дивізії втекли з фронту

Колапс у лавах РФ: понад тисячу військових 20-ї мотострілецької дивізії втекли з фронту

У Крим, “на навчання”

У 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії з Волгограда репутація однієї з найгірших в російській армії – там дуже погано ставляться до військовослужбовців, розповідає Михайло. Йому 28 років, після закінчення військового інституту 2017 року він потрапив у 20-ту дивізію. Так йому помстився відповідальний за розподіл комбат, з яким у нього був конфлікт, упевнений військовослужбовець.

Михайло, колишній військовослужбовець 20-ї дивізії.

“На передній край їздили без погонів, щоб снайпер не зняв. А потім комісії приїжджали і сварили за це, вимагали дотримання форми одягу”. Фото надані героєм.

В армійській службі Михайло розчарувався вже за півроку, але його заяви на звільнення ігнорувалися. У січні 2022 року його направили до Криму “на навчання”. “Коли ми вже були там, у Криму, думали, що це таке своєрідне брязкання зброєю. Тобто ми тут себе позначаємо, які ми грізні. Про більше ніхто нічого не думав”, – говорить він.

Лише коли в середині лютого командування наказало Михайлу дослідити мости й дороги на певній ділянці в Херсонській області – “щоб було видно варіанти маршрутів”, – він зрозумів, що вторгнення буде. “А переконалися ми у своїх підозрах, коли влаштували хибну відправку назад. Дали команду всю несправну техніку завантажити назад на ешелон. Тобто це спеціально для ЗМІ, для якихось спостерігачів робилося: що начебто дивізія убуває назад у Волгоград. Насправді вся техніка просто несправна була, а чоловік із нею чотири-п’ять поїхало”, – каже він;

Техніка, кинута 20-ю дивізією в Криму.

Фото надано Михайлом

“Багато хто несправний, на деякій просто нікому їхати було – неукомплектованість водіями та механіками-водіями”, – пояснив Михайло.

За кілька днів до вторгнення військовослужбовців 20-ї дивізії почали переконувати, що українські війська зосереджені на кордоні. 24 лютого 20-та дивізія почала вторгнення в Херсонську область в Україні. “Коли снаряди з нашого боку полетіли – нам говорили, що це саме по них, і що це все превентивний удар. Загалом усі, і я зокрема, в це вірили. Напевно, тому, що хотілося вірити, а інакше було занадто страшно”, – згадує Михайло;

Коли він разом зі своїм підрозділом перетнув кордон з Україною, то побачив, що ніякого скупчення військ і запеклого опору на кордоні не було: “На КПП було кілька розірваних тіл прикордонників. Тоді глибинне розуміння брехні вже було, але ось безпосередньо я собі цього все одно не визнавав, такий собі механізм психологічного самозахисту спрацював”.

Втрати

“Обіцяли “два тижні, довше ви там не будете”, слово офіцера давали”, – згадує слова свого командування інший військовослужбовець 20-ї дивізії. Сергію 22 роки, і, на відміну від Михайла, він не професійний військовий. Сергій потрапив на службу у 20-ту дивізію за призовом 2021 року. За його словами, вже на третій день йому запропонували підписати контракт – що він необачно і зробив, а потім одразу ж пошкодував. Наприкінці січня 2022 року Сергій, уже будучи контрактником, спочатку опинився в Криму, а потім пішов у наступ на Херсонську область. Коли стало зрозуміло, що війна не триватиме два тижні, як обіцяли, з його роти чисельністю 80 осіб 60 “пішли у відмову”, розповів він “Ідіть лісом” – правозахисній організації, що допомагає дезертирувати або ухилитися від призову;

Командири 33-го полку, в якому служив Сергій, намагалися переконати відмовників. “Мовляв, мобілізація буде, вас за новою мобілізують один фіг, залишайтеся, гроші заробляйте”, – згадує аргументи командування військовий. До умовлянь командирів Сергій не прислухався. Його повернули на строкову службу з двома позначками у військовому квитку: “відмовився від спеціальної військової операції на території України” і “переведений на військову службу за призовом”.

У 255-му полку, що входить у 20-ту дивізію, обстановка була набагато більш напруженою. За місяць із невеликим боїв у цьому полку загинуло 15 військових, 91 людину поранило. 151 військовослужбовець “відмовився виконувати бойове завдання і вибув із району бойових дій”, випливає з довідки про втрати, яка потрапила в розпорядження “Важных историй”. Такі самі дані навело командування дивізії в пояснювальній записці з аналізу обстановки, що склалася, керівництву групи військ “Південь” 5 квітня 2022 року, яка є в розпорядженні редакції. Командир дивізії Олександр Горобець і начальник штабу Сергій Кенс вказали в записці, що дивізія потребує посилення в найкоротший термін через “незадовільний морально-психологічний стан особового складу та неукомплектованість підрозділів особовим складом”;

Михайло теж хотів звільнитися – у перші півроку війни контракти з Міноборони ще можна було розірвати. Але те, що робили з солдатами, які відмовляються воювати, його лякало. “Відмовника приводили до командира 225-го полку, і той робив із нього відбивну. Солдата від нього вже виносили. А начальник штабу прямим текстом сказав, що, якщо зі штабу хто-небудь відмовиться, там поруч зіндан [підземну “в’язницю”] викопали: “Будете там сидіти, думати над своєю поведінкою”. Або ще могли просто залишити де-небудь і добирайся як хочеш, звідти 100 км до Криму, а в солдата на руках ні наказу, нічого. Або старшини зброю спеціально не приймали”;

Ілюстрація: Єлизавета Добровінська

При цьому, за словами Михайла, тоді штаб був ще “більш-менш адекватним”: “Наприклад, командир дивізії [Олександр Горобець] забороняв удари навіть поблизу населених пунктів артилерією, тому що вона в нас не дуже влучна була, могла на кілометр промазати. Забороняв будь-який контакт із місцевими жителями, тобто входити взагалі в населені пункти”. Але влітку 2022 року все командування 20-ї дивізії загинуло.

Знищення штабу

Штаб 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії, як і решта підрозділів управління та постачання російської групи військ у Херсонській області, розташовувався на території міжнародного аеропорту Херсон у селі Чорнобаївка. Російські війська захопили його 27 лютого і перетворили на велику базу зі штабами, складами і технікою. Однак база стала легкою ціллю для українських артилеристів, які регулярно обстрілювали аеропорт із Миколаєва;

Численні точні удари української армії по Чорнобаївці породили безліч жартів серед українських інтернет-користувачів. До кінця березня 2022 року ЗСУ вісім разів ударили по аеропорту. Однак місцевих жителів інтернет-меми на цю тему зовсім не смішили. Якщо заборони командира дивізії, про які розповідає співрозмовник “Важных историй”, і були, то дотримувалися їх явно не всі військовослужбовці. За час окупації загинули близько 30 жителів Чорнобаївки, а про тортури російськими військовими розповідали навіть підлітки;

Незважаючи ні на що, командування 20-ї дивізії свою дислокацію не змінювало. Вранці 9 липня 2022 року під час чергового обстрілу аеропорту українською армією дивізія була по суті обезголовлена: загинули командир дивізії полковник Олександр Горобець, його заступники, начальник штабу і начальник оперативного відділення. У некрологах загиблих у російських ЗМІ немає жодних подробиць з обставин їхньої загибелі – російська влада промовчала про обстріл штабу, українські медіа писали про обстріл штабу 20-ї дивізії із систем залпового вогню HIMARS та загибель командира дивізії і його заступника.

Михайло був свідком події: “Після першого обстрілу будівля почала складатися. Щойно все зупинилося, всі навколо кинулися розгрібати руїни – звідти ще чути було крики живих. А потім пролунала повторна тривога. Усі кинулися врозтіч по укриттях. І в руїни почали вдруге снаряди лягати. Після цього живих там не залишилося. Діставали тільки тіла. Практично весь штаб було знищено: близько 30 загиблих”.

Український військовий оглядає пошкоджений російський танк у Чорнобаївці після її звільнення в листопаді 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky / AP / Scanpix / LETA

 

Новий призначений командир дивізії, за спогадами Михайла, був ще гіршим за попереднього. “Для всіх у нього були образливі найменування: наприклад, саперів називав одноразовими, розвідників – казкарями”. Гуманітарні товари для місцевих жителів, які завозили на окуповані території силами 20-ї дивізії, за нового командування опинялися на полицях магазинів, стверджує він. А про нового начальника штабу Михайло каже, що “настільки дурних і некомпетентних військових він зустрічав тільки серед солдатів, і то дуже рідко”;

Уже до кінця літа 2022 року приблизно чверть військових 20-ї дивізії, близько 500 осіб, загинули, каже Михайло. Великою була і кількість тих, хто вирішив звільнитися;

“Усі вже втомилися, нікому це все не подобалося. Наприклад, ми були на одному місці, північніше Олександрівки, і там уздовж каналів лінія фронту. І ось ідеш кілометр, і нікого немає, – згадує військовослужбовець. – З одного боку цього кілометра дві людини, з іншого – три-чотири, тобто лінії фронту як такої навіть і не було. Через це мобілізацію в принципі й оголосили”;

“Усіх спіймають, усіх посадять”

Після оголошення так званої часткової мобілізації у вересні 2022 року контракти з Міноборони РФ стали безстроковими – їхню дію продовжили “до закінчення СВО”. Якщо раніше командири особисто приїжджали на позиції агітувати відмовників не звільнятися, то тепер про звільнення можна було забути. Тоді ж влада посилить всі “військові” статті, а максимальне покарання за дезертирство (ст. 338 КК РФ) збільшилося до 15 років ув’язнення;

Сергій, якому вдалося перевестися на строкову службу, потім “від нестачі адреналіну” повернувся на контракт – спершу водієм КамАЗа, потім “у піхоту, на передок”. Але після того, як посварився з командиром, зважився на втечу: “Дійшов до кримського кордону, викликав підозру, мене відвели на допит до контррозвідки. Я зізнався, що служивий. Вони мені сказали: “Запізнився ти. Мобілізацію оголосили, до неї купа вояків своїм ходом поверталися, їх пропускали, а зараз, мовляв, вибач””.

Втечу військовому просто так не пробачили. Командир батальйону, за словами Сергія, змусив його йти 15 км пішки до позицій у гумових чоботях, сам їхав поруч. Коли Сергій сідав перепочити, комбат стріляв йому під ноги зі спортивного пістолета. “Після того, як комбату все ж набридло мене таким чином виховувати, він покликав ротного. Той мене забрав, матюкав, кричав, щоб мене в яму посадили. Я побіг і зміг відірватися від них: можливо, тому, що ніч була, або просто товариші по службі не хотіли мене наздоганяти”.

Сергій перебуває у списку розшукуваних “сочників” разом із ще 1009 військовослужбовцями 20-ї дивізії. Загалом там 858 контрактників, 150 мобілізованих і два строковики. Серед них – 26 молодших офіцерів, один майор і два підполковники.

У базі федерального розшуку на травень 2024 року, яку зібрала “Медіазона”, нам вдалося знайти тільки 38 їхніх повних тезок зі співпадінням роком народження, при цьому 26 осіб було додано до бази вже після лютого 2024 року. Це пояснюється тим, що втекли військові тривалий час перебувають у розшуку тільки за певними містами.

Ще щонайменше 96 осіб, які збігаються з даними “сочників” 20-ї дивізії, ми знайшли у вироках гарнізонних судів у справах про самовільне залишення частини. За словами представника організації “Ідіть лісом” Івана Чувіляєва, іноді на відмовників заводять кримінальні справи вже після того, як їх спіймали. “Вони втекли, ховалися десь півроку, потім їх ловлять і пропонують: “Або ми заведемо справу, або ти просто повернешся в частину і ми зробимо вигляд, що ти нікуди не зникав”. Тому та статистика, яку ми бачимо у справах, порушених за СВЧ, вона в цьому сенсі, на жаль, не репрезентативна. Її треба щонайменше розглядати разом із закритою статистикою військової прокуратури”, – каже Чувіляєв;

Читайте по темі: Російська влада пропонує списання кредитів за службу в армії - британська розвідка

Загалом від початку війни до гарнізонних судів потрапило щонайменше 11,7 тис. справ за статтею про самовільне залишення частини. Їхнє число почало активно зростати з березня 2023 року. У липні 2024-го вона досягла максимуму – майже тисяча справ на місяць. На кожен робочий день припадало по 40 нових уголовок за самоволку;

У топі за кількістю справ, що надійшли, – Оренбурзький і Волгоградський гарнізонні суди. З початку війни кожен із них опрацював понад 400 кримінальних справ про самоволку. Саме у Волгограді базується 20-та мотострілецька дивізія, там же розташований полігон “Прудбой”, звідки втікали деякі військові.

Більшість кримінальних справ за дезертирство і самовільне залишення частини закінчуються умовними термінами, писала раніше “Медіазона”. Засуджені за будь-які військові злочини набагато частіше отримують “умовку”, ніж засуджені за іншими статтями. За перше півріччя 2024 року умовний термін отримали 40% засуджених військових, тоді як серед загальної кількості засуджених частка таких вироків лише 22%, випливає з даних Судового департаменту. Умовний термін дає змогу швидше повернути військовослужбовця на фронт. Як каже Іван Чувіляєв, під час війни заводити справи проти дезертирів у принципі не в інтересах держави: “Вони хочуть, щоб людина просто повернулася на фронт. Тому вони залякують, що всіх спіймають, усіх посадять, покарають, розстріл введуть за цією статтею”.

“Його свої ж відвезли і вбили”

У червні 2023 року в групі “ВКонтакте”, де родичі шукають зниклих військових, з’явився пост про Костянтина: “У березні востаннє виходив на зв’язок. Важлива будь-яка інформація!”

Костянтин пішов на війну добровольцем і служив за контрактом у 33-му полку 20-ї дивізії. Часто телефонував родині – іноді по кілька разів на день. Розповідав, що в нього хороші стосунки з товаришами по службі, що він подобається начальству. “Командир завжди захоплювався ним, говорив: “Мені б іще чоловік сім, як ти””, – згадує в розмові з “Важливими історіями” його дружина Ольга;

Від самого початку служби у Костянтина були проблеми з виплатами. “Путінські” він не отримав, а його зарплата була майже вдвічі меншою, ніж на громадянці, стверджує Ольга. У відпустці Костянтин разом із товаришами по службі написали колективну заяву з приводу виплат у військову прокуратуру Волгограда. Тоді ініціативним військовим почала погрожувати військова поліція. За словами Ольги, їм поставили умову: або забираєте заяву і повертаєтеся на фронт, або посадимо і заведемо кримінальну справу;

“Мій чоловік і хлопці говорили командирам: “Ми не відмовляємося назад їхати. Ви тільки платите нам те, що належить. Ми контракт підписали. Мало того що він підписаний на три місяці, а у зв’язку з частковою мобілізацією його автоматом продовжили до закінчення війни. Гаразд, із цим погодилися. Але, блін, виплачуйте те, що належить. Чому по телевізору говорять одне? Чи для вас слово Путіна не закон? Ну як так? Кому треба вірити?”””

У підсумку з 18 відмовників тільки троє не повернулися на передову. Двох суд засудив до трьох з половиною і п’яти з половиною років ув’язнення за самовільне залишення частини, ще одному військовому вдалося втекти, розповідає Ольга. Костянтин повернувся на фронт. Наприкінці березня 2023 року Ольга мала останню розмову з чоловіком, той був чимось дуже засмучений і пообіцяв розповісти про те, що трапилося, ввечері, під час наступного дзвінка. Але після цієї розмови Костянтин більше не дзвонив і трубку не брав.

Як описував потім їй подію командир, після розмови з дружиною Костянтин вийшов на вулицю і не повернувся. На чоловіка завели кримінальну справу про самовільне залишення частини, представники військової прокуратури та військової поліції приїжджали додому, щоб перевірити, чи не ховається він за місцем прописки, погрожували, що подадуть у федеральний розшук (на момент публікації тексту Костянтин справді перебуває у федеральному розшуку і в списку “сочників” дивізії).

“Сказали, що не можуть знайти свідків. Ніхто на це не йде, тому що свідків прибирають одразу. Усі бояться” - Ольга, вдова російського військовослужбовця.

Ольга не вірила, що чоловік міг самовільно залишити частину. “Я їм кажу: “Подавайте, подавайте [в розшук], знайдіть мені його будь-якого – живого, мертвого!” Він же не мобілізований був, це було його бажання. Як би він додому не хотів, він би так не вчинив. Він мені завжди говорив, що “закінчимо війну, приїду, заживемо, зелене світло буде нашим дітям””. До того ж один із товаришів по службі Костянтина зізнався жінці, що обмовив її чоловіка, підтвердивши на допиті версію командира, що той утік сам.

Як розповіла Ольга “Важливим історіям”, через півтора року після зникнення чоловіка до неї приїхали якісь “люди зі статусом”. Судячи з опису цих чоловіків, який дала Ольга, це могли бути представники контррозвідки, пояснив “Важливим історіям” військовий юрист. Проте ми не можемо перевірити цю історію;

“Як мені сказали, він посварився з командирами, з якими, щоправда, я не знаю. І його свої ж відвезли і вбили. Я кажу: “А чому ви це не можете прикріпити до справи?” Сказали, що не можуть знайти свідків. Ніхто на це не йде, бо свідків прибирають одразу. Усі бояться”, – розповідає Ольга;

Про позасудові розправи над російськими військовослужбовцями, які відмовилися воювати, говорять від початку вторгнення. Так, у липні 2022 року зникли п’ять російських офіцерів. За небажання воювати їх спочатку тримали в так званому “таборі відмовників” (по суті – в’язниці) в Брянці Луганської області, де військових били і погрожували розстрілом за відмову повернутися на передову. А потім офіцерів вивезли в невідомому напрямку, після чого їх ніхто більше не бачив. Про одного з офіцерів батькам повідомили, що він загинув унаслідок “прямого попадання снаряда 152 мм на відкритій місцевості”.

Пізніше на території вже Донецької області російські військові розгорнули справжній концтабір для своїх же. На території покинутої Петровської шахти на заході Донецька військових жорстоко катували, змушуючи повернутися на передову навіть тяжкопоранених: хтось після цього перестав виходити на зв’язок із рідними, тіло одного з військових повернули рідним “у жахливому стані”.

Недолікованих – на фронт

“Важные истории” вивчили вироки судів у справах “сочників” 20-ї дивізії, щоб зрозуміти, чому вони тікають із фронту. Часто військовослужбовці в судах кажуть, що залишали частину, щоб доглядати за хворими родичами або літніми батьками, “допомагати по господарству”, і планували повернутися. Правда це чи ні – невідомо. Але з такими свідченнями слідству складніше довести прямий умисел на залишення служби для перекваліфікації статті за СВЧ (ст. 337 КК РФ) у більш тяжку – дезертирство (ст. 338 КК РФ).

За вироками видно, що більшість “сочників”, чиї справи доходять до суду, не намагаються ховатися і повертаються жити за місцем прописки, до родин. “Багато хто думає, що в них є поважні причини, наприклад сім’ї треба допомогти або дружина хворіє. Думають, що можна буде повернутися і нічого не трапиться”, – каже правозахисник і керівник Руху свідомих відмовників Артем Клига.

Зазвичай такі самоволки закінчуються тим, що військовослужбовці самі приходять до військкомату або повертаються в частину, або за ними приходить поліція;

Але іноді родичі можуть і не знати про те, що їхній близький залишав частину, розповідає юрист із військових справ, який поговорив із виданням на умовах анонімності. Під час своєї служби в армії співрозмовник “Важных историй” займався пошуком дезертирів і “сочників”. З його досвіду, тоді солдати, які втекли, часто не їхали додому: “Сховалися у жінки якоїсь або у місцевого фермера – квасять, працюють”.

Одна історія про повернення блудного військовослужбовця в частину широко обговорювалася в 20-й дивізії. Під час війни заступника командира дивізії з технічної частини не могли знайти півтора місяця, розповів “Важливим історіям” Михайло. Коли він нарешті з’явився, з’ясувалося, що він увесь цей час із помічниками займався розкраданням автомобілів у місцевого населення та вивозив їх у Крим продавати. “Командир дивізії його просто відчитав, і все”, – розповідає Михайло.

Є випадки, коли люди масово залишають частину. Ми знайшли п’ять судових вироків, коли військові 20-ї дивізії втекли з полігону “Прудбой” у Волгоградській області після новорічних свят у 2023 році. Троє повернулися в частину самостійно, двох спіймала поліція і представники військової комендатури. Усі отримали від трьох до п’яти років колонії, одному дісталася умовка.

Як випливає із судових вироків, військовослужбовці нерідко тікають із госпіталів або під час медичного огляду після поранень. Так, саме поранення допомогло Михайлу прийняти рішення про втечу з армії. До цього він думав про те, щоб завдати собі поранення самостійно, але не наважувався, бо такі випадки, за його словами, ретельно розслідувалися. “Командир дивізії намагався заборонити мою евакуацію [через поранення], щоб я залишився на місці. Але в підсумку мене все одно евакуювали, – розповідає Михайло. – У госпіталі мені телефонував комбат, питав, коли я повернуся. А я ходити не міг. А потім мені сказали лікарі, що є неофіційне розпорядження офіцерів навіть недолікованих відправляти швидше назад [на фронт]. Тоді я зрозумів, що більше варіантів у мене немає і настав час [тікати]”.

Найлегше піти, коли людина перебуває в Росії, у госпіталі, підтверджує Артем Клига з Руху свідомих відмовників. “Рівень закритості там, як у звичайній поліклініці. Ну і загалом ніякого тиску немає. А в зоні бойових дій ти в полі сидиш буквально, у тебе з одного боку стріляють, з іншого боку в тебе командири. А якщо ти в тилу – висока ймовірність наштовхнутися на ту ж військову поліцію”.

Іван Чувіляєв з “Ідіть лісом” також підтверджує, що найчастіше військові йдуть у самоволку або дезертирують саме з госпіталів. Що інтенсивніші бої і що більше поранених, то активніше до “Ідіть лісом” звертаються військові з проханням допомогти дезертирувати, каже він. З весни цього року вони отримують особливо багато звернень;

Кількість тих, хто звернувся по допомогу в дезертирстві в “Ідіть лісом” за весь 2024 рік, наближається до 2,5 тис. осіб. Точна кількість реальних дезертирів невідома – не всі вони виходять на зв’язок після консультацій. І тільки кілька сотень із них виїхали з країни, зауважує Чувіляєв (хтось не зважився на втечу, когось затримали). Здебільшого дезертири тікають до Казахстану або Вірменії, оскільки в них є тільки внутрішні паспорти.

Основний мотив, який рухає відмовниками, з досвіду Чувіляєва, не змінюється за час війни – “не хочуть вбивати і не хочуть помирати”. “Але, опинившись у безпеці, багато хто з них однаково залишається в жахливому психологічному стані, – каже Чувіляєв. – Вони в підвішеному стані в еміграції, не можуть розраховувати на гуманітарні візи, не розуміють, чого їм чекати і скільки. На них накочує з усією міццю ПТСР [посттравматичний стресовий розлад]. Деякі доходять до такого відчаю, що йдуть здаватися в російське посольство або в російську військову частину в Гюмрі (у Вірменії. – Прим. ред.)“.

Ті, хто самовільно залишив свободу

Антон, мобілізований “сочник” із 20-ї дивізії, з яким поговорили “Важливі історії”, – якраз один із тих, хто планує повернутися на фронт із самовільної волі. Він каже, що залишив частину “через сімейні проблеми” (у нього двоє маленьких дітей, належні виплати він тривалий час не отримував), а повертається, бо “не хоче у федеральному розшуку бути, псувати стосунки, щоб потім дітям у майбутньому щось із кар’єрою було” та тому що “хтось має там бути, людей не вистачає”.

Ілюстрація: Єлизавета Добровінська

Деякі повертаються із самоволки після скоєних на волі злочинів. Один із військовослужбовців 20-ї дивізії залишив частину, щоб “помститися дружині за сварку, що виникла між ними у зв’язку з її поїздкою до Вірменії та ігноруванням його телефонних дзвінків”, йдеться в його судовому вироку. Чоловік дістався до будинку дружини, облив її машину бензином і підпалив, а потім сам здався в поліцію. За самоволку і хуліганство військовослужбовець отримав три роки умовно.

Як випливає із судових вироків, добровільне повернення в частину – не рідкість. Як пояснює правозахисник Артем Клига, вже після залишення частини до людей приходить усвідомлення можливих наслідків. “Людині здається, що тут і зараз можлива кримінал і в’язниця, а абстрактна смерть, вона далеко. Може, ще й не буде ні смерті, ні поранень. І він думає: “Я повернуся, і все буде добре””.

До того ж, каже Клига, в його практиці було багато випадків, коли люди, які вже залишили частину, розуміли, що їхати в один кінець із Росії вони не готові. “У них виникає відчуття, що “там” я хоча б гроші заробляю, якусь користь приношу, і загалом – зараз доовоюємо і повернуся, а інакше просто сяду у в’язницю, і все”.

Михайло, який був свідком обстрілу штабу 20-ї дивізії і втік після поранення, півтора року переховувався на території Росії. Спочатку чоловік був у розшуку в кількох регіонах, потім його оголосили у федеральний розшук. Тоді він зрозумів, що “так жити далі вже неможливо” і почав дізнаватися, як з його статусом можна покинути країну, вийшов на “Идите лесом” і вони допомогли йому консультаціями. Наразі Михайло чекає на інтерв’ю для оформлення притулку в одній з європейських країн.

Михайло зізнається, що і йому було складно повернутися головою в мирне життя. Там, де він перебуває, йому не надали психологічної допомоги: “Але я зміг сам собі допомогу надати. Наприклад, про техніку дихання дізнався, медитації”.

Антон розповідає, що серед його знайомих багато хто самовільно залишав частину, але більшість поверталися і домовлялися з командуванням, уникаючи покарання: “Вони себе на громадянці не знаходять. Тут метушня метушнею, а там якось усе звичніше. Довго чекали, думали, чи хочуть вони туди їхати, не хочуть, або ж до в’язниці. За підсумком захотіли. З більшістю я спілкуюся, і всі живі, ніхто не шкодує ні про що. Жодного разу не чув, що хтось під суд пішов”.

Сергій так описує свої почуття після того, як уперше розірвав контракт і перевівся назад на строкову: “Був такий стан… Ти буквально вчора з війни повернувся, і чогось не вистачає. Адреналіну. Навколо спокій, це починало тиснути – немає вибухів і пострілів”.

Він усе-таки зміг утекти з фронту. Сергій рік ховався на території Росії, думав, що “може, вийде відсидітися, поки Путін не піде або війна не закінчиться”. Але вирішив, що треба їхати, і зараз перебуває за кордоном.

Автори: Ірина Долініна, Поліна Ужвак

За участю Аліни Даніліної, Анастасії Короткової, Анастасії Калашникової

Джерело: Важливі історії